Тема 2

Тема 2. Стародавня культура України.

1. Перші поселення часів кам’яного віку та енеоліту.

Близько 1 млн. років тому на терени сучасної України прийшли перші люди. Дослідниками виявлено багатошарове палеолітичне поселення у селищі Королево на Закарпатті. Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, гірському Криму.

Протягом сотень тисяч років основним заняттям древньої людини було полювання та збиральництво. Для цього виготовлялися різні знаряддя праці і полювання. Найпридатнішим матеріалом був камінь (кремінь, андезит, обсидіан (Закарпаття), кварцит (північ Донецького кряжа), тощо).

Приблизно 150 тис. років тому з'являється новий тип людей - неандертальці. Протягом невеликого часу вони освоюють практично всі терени України. Мисливський характер господарства вимагав кочівного способу життя, що насамперед було пов'язано з пересуванням тварин - об'єкту полювання. Неандерталець будує житло і розпалює там вогнище. Залишки штучної будівлі з фундаментом з кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер.

Приблизно 80 тис. років тому починається похолодання, на тлі якого відбувається історичний процес формування людини сучасного біологічного типу.

Суворі умови життя спонукали людей до розвитку будівництва. Більшість поселень рівнинної території України розташовувалися поблизу річок і займали значну площу - від 500 м~ (Радомишль) до 1200 м² (Мізино).

Широко розповсюдженим типом будівлі були житла з кісток і бивнів мамонта: Мізино (Чернігівщина, поблизу міста Новгород-Сіверський), Межиріччя (середня течія Дніпра), Добраничівська стоянка (притока Дніпра р.Супой), Пушкарі (басейн річки Десна) та ін.

На окрему увагу заслуговують мистецькі здобутки пізньопалеолітичної епохи. Яскравим прикладом художньої творчості людини цієї доби можна назвати наскальні зображення стоянки Кам'яна Могила у Запорізькій області. Зображення мамонта, інших представників фауни пізнього палеоліту на скелях, окремих каменях, стелях і стінах печер тісно пов'язані з первісною мисливською магією.

Образотворче мистецтво цього періоду позначене рисами умовності та абстрактності. Яскравим прикладом є схематизовані жіночі статуетки, виготовлені з бивня мамонта, знайдені на Мізинській стоянці.

Численні вироби з кістки, знайдені в Мізино, прикрашені так званим «меандровим» орнаментом – безперервним візерунком у вигляді стрічки або окремої лінії з рівномірними вигинами. Крім меандру трапляється орнамент у вигляді зигзагу, ялинкоподібний чи хвилястий.

Доба мезоліту - перехідна між палеолітом і неолітом, припала на загальне потепління клімату і покращання умов існування. Це насамперед позначилося на зростанні кількості населення, основним заняттям якого залишається полювання. Основним знаряддям полювання стає лук із стрілами. У мезоліті зафіксовані перші спроби приручення диких тварин. Найвідомішими центрами осілості цього періоду дослідники називають Дніпровське Надпоріжжя. Тут виявлені довготривалі поселення Огрінь, Осокорівка та ін.

Доба неоліту та енеоліту охоплює період від 5 до 2 тис. до н.е. У цей час відбувається перехід від полювання і збиральництва до скотарства і землеробства. У господарстві починають використовувати коней, з'являються вироби з металу (зокрема металева зброя та знаряддя праці). З'являється кераміка, людина опановує ткацтво.

Під час неоліту у середніх течіях Південного Бугу та Дністра формується буго-дністровська культура. Протягом 5-4 тис. до н.е. на території України утворюються сурсько-дніпровська, дніпро-допецька і гірсько-кримська культури. На північному сході утверджується культура ямково-гребінцевої кераміки.

Трипільська культура.

Назву свою ця культура отримала від поселення, відкритого біля с. Трипілля на Київщині. Існувала Трипільська культура у IV-III тис. до н. е. і поширювалася на території лісостепової і частково степової частини Правобережної України, Молдови і Східної Румунії.

На сьогодні виявлено близько тисячі трипільських поселень. Трипільські поселення були розташовані здебільшого неподалік від водних артерій. Основним будівельним матеріалом для виготовлення житла були дерево і глина.

Особливо ґрунтовно вивчені поселення біля селищ Майданецького та Тальянки. Розташовані у формі кола чи овалу, протоміста мали вулиці, квартали, площі і майдани. Житлова забудова налічувала 1500-2000 будинків (в один, а здебільшо - в два поверхи) із населенням до 15-20 тис. осіб. Усі трипільські поселення не мали захисних валів чи інших оборонних споруд.

Господарство трипільців постійно розвивалося. На початковому етапі домінувало осіле скотарство і мотичне землеробство, було поширене виробництво глиняного посуду, крем'яних знарядь, прядіння і ткацтво. Пізніше збільшується роль землеробства із застосуванням тяглової сили тварин, пожвавлюється обмін із різними сусідніми племенами, зокрема, дунайсько-балканського регіону. Провідними зерновими культурами були пшениця та ячмінь, вирощувалися також бобові.

Високого рівня досягла кераміка. Різного призначення і розміру (від декількох сантиметрів до одного метра заввишки), трипільська кераміка вражає тонким рельєфним орнаментальним декором з переважанням спіралей. Посуд ліпився руками, але обпалювався у керамічних горнах. У кольоровій гамі домінують червоні, чорні та білі кольори.

Із землеробським характером трипільської культури пов'язане виникнення антропоморфної керамічної пластики.

До наших днів збереглося понад 2 тис. статуеток трипільської пластики. Переважна більшість з них зображає жінок. Фігурки жінок могли представляти матір-родоначальницю й водночас ідоли - символи плодючості. В житлі вони стояли на підвищеннях, спеціальних культових місцях.

Археологи знаходять на місцях трипільських поселень також фігурки домашніх тварин (в основному биків), глиняні моделі жител, антропоморфні посудини, різні амулети, прикраси тощо.

До сьогодні дослідники не можуть прийти до одного висновку щодо причин занепаду трипільської культури. Швидше за усе вона булла витіснена або асимільована іншими племенами і народами, що прийшли на нашу землю зі сходу.

2. Скіфська культура (VI—II ст. до н. е.).

У VI ст. до н.е. в степах Північного Причорномор'я з'являються племена скіфів.

Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, свого письма скіфи не мали.

За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше – напівкочової) скотарської.

Третя чверть V – кінець IV ст. до н.е. – період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі – було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші – шестиколісними.

Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси – браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) – охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає «та, що зігріває»). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) – божества неба і землі, союз двох стихій – джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).

Арей – молодший з богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин – ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві «звіриний стиль». Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав і степову атмосферу життя кочівників.

До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба – виготовлена із сплава золота з сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила – нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра – золоте руно.

До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури – виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ ставили на могилах у Степовій Скіфії.

Знайдені в Неаполі Скіфському (столиця скіфської держави) теракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялися на місці за античними зразками. Відомі й примітивні зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні «хлібці» культів.

3. Сарматська культура.

У III ст. до н.е. на території сучасної України з'являються іраномовні кочові племена сарматів.

Спочатку культура сарматів була близька до скіфської, пізніше ця близькість зберігалася лише в західних сарматів.

Подібно до будь-якого кочового суспільства, сарматське також було насамперед воєнізованим. Дослідники називають сарматів народом-військом, де все чоловіче населення було воїнами.

На озброєнні сарматського воїна були мечі та кинджали, списи, лук і стріли. Певну роль відігравав захисний обладунок (панцирі, шоломи). Сарматська кіннота в ті часи вважалася однією з найкращих.

Для сарматського мистецтва тих часів характерний так званий звіриний бірюзово-золотий стиль. Так само, як у скіфів, стиль цей являє зображення реальних чи фантастичних звірів, найчастіше у боротьбі між собою. Але характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю.

Найкращими творами мистецтва сарматів є золоті вироби з Запорізького (поясні пряжки) та Ногайчинського (Крим, нагрудні прикраси) курганів.

4. Культура давніх слов’ян

Джерелами з вивчення слов'янської культури дохристиянських часів  можна назвати археологічні, лінгвістичні, антропологічні дані, відомості іноземних авторів-мандрівників.

Слов'янські культури на великій території від Карпат до Дунаю, Лісостеповій Україні, Прип'яті та Подесенні дуже близькі між собою. За місцем перших знахідок ці культури називаються празько-корчакськими і датуються VI-VII ст. н.е. Одна з найбільш досліджених пам'яток цього періоду – могильник біля села Корчак під Житомиром.

До слов'янських культур, що безпосередньо вплинули на формування самобутньої культури Київської Русі, вчені відносять зарубинецьку (III ст. до н.е.) черняхівську (ІІ-V ст. н.е.) і пшеворську (III-VІ ст. н.е.).

Археологічні матеріали на території найранішого розселення слов'ян, дають змогу зробити висновок, що розселялись вздовж малих і великих річок, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них звичним ландшафтом.

Типове слов'янське житло на цій території – напівземлянка, з дерев'яними стінами, що обмазували глиною.

Існували і наземні будівлі – півквадратної форми однокамерні приміщення.

Будівельний матеріал, з якого зводилися житлові та господарські будівлі, залежав значною мірою від місцевих природних ресурсів.

Крім поселень виникають міста, що були адміністративними і торговими центрами цілої великої округи.

Археологічні джерела дають можливість уявити головні заняття населення, зокрема це землеробство, яке давало не лише продукти харчування, але й створювало можливості для обміну і торгівлі. Ще племена зарубинецької культури вирощували просо, пшеницю, ячмінь. Знали слов'яни і овес, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу.

Слов'янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, ювелірне і т.п.

Найпоширенішою ремісничою продукцією був глиняний посуд. Найвищого піднесення керамічне виробництво досягло у племен черняхівської культури - гончарні печі відкрито на поселеннях Лука-Врубливецька, Бакота, Лепесівка та ін.

На керамічних вазах (IV ст.) черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки відображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожний з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Ці посудини призначалися для новорічних ворожінь та заклинань.

Слов'яни володіли і таємницями ювелірного ремесла.

Питання для самостійного опрацювання.

1.     Соціальний устрій давніх слов’ян дохристиянської доби.

2.     Геродот про скіфів.

3.     Дати визначення поняттям: анімалістичний художній стиль, політеїзм, археологія, пектораль.

Література для самостійної підготовки.

1.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Дещинський Л. Є., Денісов Я. Я., Скалецький М. П. та ін. – 4-е вид., доп. та перероб. – Львів: Баскет-Біт, 1993. – 304 с.

2.   Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін. – 3-тє вид., доп. та перероб. – К.: Знання, КОО, 2002. – 557 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

3.   Геродот История / Геродот ; пер. и прим. Г. А. Стратановского. – М. : Ладомир; АСТ, 1999. – С. 250-260