Тема 1

Тема 1. Введення до дисципліни.

1.Поняття культури. Основні визначення та головні концепції культури.

Сучасні культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномену і широким вживанням терміна «культура». Різні дисципліни (історія, філософія, етнографія, соціологія, філологія) по різному формують уявлення про культуру.

Слово «культура» походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Спочатку це стосувалось землеробської праці, згодом термін почав вживатися у широкому значені, наприклад Цицерон називає філософію «культурою душі». В римському контексті термін «культура» не позначав особливого предмета, стану або дії. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зміну чогось, зусиллям, пізніше він став позначати людяність, тобто те, що відрізняє римлянина від варвара.

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. Подібне розуміння культури розвивалось в епоху Просвітництва (ХVІІ- ХVІІІ ст.). У цей період панівною була філософська ідея про все загальність людського розуму та його законів, культура – це переваги, що несе в собі вдосконалення та застосування розуму. Для Просвітництва характерні такі особливості сприйняття культури: по-пер­ше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю куль­тури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу. У цих висновках містяться три важливі світоглядні ідеї: ідея одвічної єдності людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуван­ням та нагромадженням людського досвіду.

Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою чуттєвого існування, при якому мета його по­ведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гар­монійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чут­тєвого і розумового, насолоди й обов'язку. Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культу­ри не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала люди­ну від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного харак­теру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання куль­тури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилеж­ності фізичного й морального життя людства.

Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визна­чається не природою людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світо­вого цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислен­ня як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури.

У середині ХІХ на початку ХХ ст. поширюються дві протилежні концепції культури – еволюційна та циклічна.

Еволюційна теорія (Л. Морган, Е. Тейлор) стала наслідком етнографічних досліджень первісних народів. Ці дослідники - еволюціоністи висунули ідею неперервного розвитку культури. Вони прийшли до висновку, що всі народи на однакових стадіях розвитку мають дуже схожі потреби і для їхнього задоволення створюють подібні форми культурного життя. Виходячи з дослідження культури первісних народів, вони твердили, що розвиток культури має прямолінійний характер і йде від простого до складного через універсальні для всіх народів стадії.

Циклічні теорії обґрунтовують замкнутий характер розвитку культури. Таких поглядів дотримувалися російський вчений Микола Данилевський та німецький філософ Освальд Шпенглер.

М. Я. Данилевський (1822-1885) прагнув довести, що розвиток людства підлягає біологічним закономірностям. Він заперечував культурну єдність та історичну цілісність людства, гостро виступав проти теорії європоцентризму. Людство, на його думку, - це поняття, що позбавлене будь-якого реального змісту. Єдиною справжньою одиницею історії є ізольовані локальні культурно-історичні типи. Кожний культурно-історичний тип нагадує живий організм, що розвивається за власними, тільки йому притаманними, законами. Подібно до живих істот вони перебувають у стані неперервної боротьби з навколишнім середовищем та між собою. їхній розвиток порівнюється з багаторічними рослинами, які мають тривалий період росту, але цвітуть та плодоносять тільки один раз у своєму житті. За цей досить короткий час вони остаточно виснажують свої життєві сили і незабаром гинуть.

М. Данилевський називає 10 основних культурно-історичних типів: єгипетський,
китайський, халдейський, єврейський, індійський, іранський, грецький, римський,
аравійський, германо-романський (європейський).

У праці "Присмерк Європи" (1918 р.) О. Шпенглер (1880-1936 рр.) гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки про лінійну спрямованість
культурного прогресу, європоцентризму. Він доводить рівноцінність єгипетської, вавилонської, індійської, китайської, аполонівської (греко-римської), фаустівської (західноєвропейської) культур. Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутим, унікальним організмом. Тому не може бути єдиної лінії розвитку людства і спадкоємності культур.

Згідно зі Шпенглером, кожна культура з самого початку приречена на загибель. У час виникнення вона переживає свою весну, дозріває у літо своїх найбільших фізичних досягнень, проходить через осінь своїх інтелектуальних вершин, хилячись до занепаду в час своєї зими, і, нарешті, тане. Тривалість такого циклу, на думку О. Шпенглера, 1200-1500 рр.

Кожна культура рано чи пізно вичерпує закладені в ній можливості, поступово старіє і нарешті застигає, не маючи сил для подальшого розвитку. Цю завершальну стадію в розвитку культури Шпенглер називав цивілізацією. Отже, цивілізація, на його думку, - це своєрідна старість культури, період її застою та наступного поступового згасання. Головні ознаки цивілізації, за Шпенглером, такі: занепад та деградація мистецтва, втрата безпосередності у сприйнятті світу, падіння зацікавленості в духовних цінностях та моральний занепад, високий рівень розвитку техніки, скупчення людей у велетенських містах, перетворення народів з чітко виявленими етнічними ознаками у безлику сіру масу, позбавлену самобутньої індивідуальності.

Символічні теорії культури Макса Вебера та Ернста Кассірера.

М. Вебер (1864-1920) розглядав питання культури з позиції висунутої ним концепції символічної антропології. Центральна ідея у його філософії – необхідність комплексного підходу до вивчення соціальної історії як соціально-культурного універсуму. Суспільство необхідно розглядати в органічній єдності з культурою, яку він інтерпретує як систему символів та колективний досвід.

М. Вебер вважав, що людина не просто пасивно відтворює навколишній світ, а певним чином перетворює, реконструює його у своїй свідомості. Ця уявна модель, що є своєрідною картиною світу, визначає поведінку людини.

Культура, на думку Вебера, є тією системою символів, за допомогою яких буття людини набуває певного змісту та значення. Він виходив із того, що усвідомлення навколишнього світу здійснюється людиною у вигляді історично мінливої системи значень, які у сфері культури виступають у ролі системи вартостей. У кожної людини виникає внутрішня потреба визначити своє ставлення до цих вартостей, встановити їхню значимість для свого життя. Звертаючись до системи загальноприйнятих вартостей, людина звіряє з ними свою поведінку й відповідно до цього будує своє життя. Отже, буття людини наповнюється відповідним змістом і набуває певного суспільного значення.

Е. Кассірер вказує, що на відміну від тварин, людина живе не тільки у фізичному, чуттєво-даному, але й у символічному світі культури. Якщо тварина реагує на зовнішні стимули тільки безпосередньо, то будь-яка реакція людини проходить через свідомість, обдумується і перетворюється в ідеальну символічну форму. Тому людина живе не тільки у реально даному фізичному світі, але й у створеному протягом історії «символічному космосі», частинами якого є мова, мистецтво, міф, релігія, наука. Вони нагадують різнобарвні нитки, з яких сплітається складне мереживо лядської культури. Оскільки людина сприймає та оцінює світ у символічній формі, то саме у цьому полягає її справжня сутність. На думку Кассірера, людина є нічим іншим, як істотою символотворячою.

2. Культура та цивілізація.

Культура та цивілізація. Дуже близько до поняття культури стоїть поняття цивілізації. Термін «цивілізація» латинського походження і означає - громадський, державний, вихований. У вжиток він входить лише у XVIII ст. У праці «Дух законів або трактат про народонаселення» (1757) В. Мірабо. Просвітники XVIII ст. під цивілізацією розуміли таку стадію розвитку людства, яка характеризується насамперед винайденням писемності, що гарантувало надійний спосіб зберігання та передачі інформації, створенням складних форм релігії та закладанням основ держави. Цивілізованим вони називали таке суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У сучасній науковій літературі нема єдності у трактуванні поняття цивілізації, тому вкажемо тільки на основні точки зору.

1. Часто поняття цивілізація вживається як синонім до поняття культури, що не має іншого смислового навантаження. У цьому випадку ці поняття вживаються як рівнозначні: антична, шумерська, європейська, азійська чи східна цивілізація або ж культура.

2. Інколи термін «цивілізація» вживається для означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил рівнем техніки, побутовими умовами тощо. У цьому випадку цей термін протиставляється духовній культурі.

3. Поняття «цивілізація» також вживається для характеристики етапу суспільного розвитку, що настає після первіснообщинного ладу і змінює період варварства та дикості. При цьому зазначають такі ознаки цивілізації: створення класів і держави, приватна власність, розподіл праці, урбанізація, виникнення письма та науки.

4. Поняття «цивілізація» також може вказувати на певну єдність та цілісність різних культур, підкреслюючи їх загальнолюдський характер. Мається на увазі сучасна цивілізація.

З наведених характеристик видно, що поняття «культура» і «цивілізація» близькі за значенням, але не тотожні. Наприклад, відмінність полягає у тому, що цінності культури мають чітко виражену позитивну спрямованість, то цивілізація охоплює все створене людиною, у тому числі і явища, що можуть мати шкідливі і негативні наслідки.

До витворів сучасної цивілізації, наприклад, належить атомна бомба, але нікому не спаде на думку зачисляти її до явищ культури. Екологічна криза, психологічні стреси, що є наслідком динамізму суспільних процесів, та інші негативні соціальні наслідки науково-технічного прогресу - це теж характерні риси сучасної цивілізації. Тому поняття культури вказує на якість та рівень духовно-морального потенціалу суспільства. Поняття цивілізації, головним чином, характеризує стан та умови соціального буття людини

3. Структура культури.

Як випливає з попереднього, культура є наслідком людської діяльності. А діяльність людей здійснюється у двох основних формах - матеріальній та духовній. Матеріальна діяльність - це процес створення, розподілу і споживання матеріальних благ. Духовна діяльність - це процес творення і споживання духовних цінностей у галузі науки, мистецтва, моралі, права тощо.

Відповідно до форм діяльності людини культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності та її результати, а також взаємини між людьми, що складаються в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Найкраще матеріальну культуру характеризують знаряддя праці та інші технічні засоби і споруди, предмети повсякденного вжитку та асортимент побутових послуг, житло, одяг, транспорт, зв'язок та ін.

До духовної культури належить сфера свідомості, засоби і способи духовної діяльності та її результати. Духовні цінності охоплюють надзвичайно широке коло явищ, серед яких: ідеї, знання, ідеали, норми моралі і права, релігійні вірування, твори мистецтва та ін.

Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало. Твори мистецтва для свого створення потребують певних матеріальних витрат та існують у певній матеріальній формі у вигляді картин, книжок, нотних символів, скульптурних зображень. Водночас у будь-яких матеріальних цінностях реалізуються ідеї, знання, естетичні смаки їх творців. Наприклад, культові споруди та інші архітектурні цінності є продуктом матеріальної та інтелектуальної праці і можуть розглядатися як матеріальні і духовні вартості. Крім того, матеріальні цінності містять елементи духовної культури через їхнє художнє оформлення, наприклад, житло, одяг, речі повсякденного вжитку.

В наш час простежується стійка тенденція до зближення і взаємопроникнення
матеріальної та духовної культур.

Особливою формою духовної культури є художня культура, тобто процес створення, використання та зберігання творів мистецтва.

Художня культура нерозривно зв'язана з мистецтвом. Мистецтво - це специфічний спосіб пізнання, відображення та моделювання дійсності у формі чуттєвих художніх образів. Мистецтво має той самий предмет відображення, що й наука - навколишній світ. Але при цьому вони користуються різними методами його дослідження та відтворення. Якщо наука скрупульозно вивчає навколишній світ з метою виявлення об'єктивних законів його розвитку та встановлення наукової картини світу, то мистецтво не прагне до адекватного і точного відтворення дійсності у формі наукових законів та абстрактних понять. Для художнього відображення є характерним емоційність, умовність, образність, метафоричність, гіперболізація та суб'єктивність, зумовлена почуттями, переживаннями та світоглядом митця. Особливістю мистецтва, як форми передачі соціального досвіду є те, що воно використовує феномен емоційної пам'яті людини, яка набагато сильніша від раціональної. Емоційна пам'ять не потребує ніякого заучування і надзвичайно тривка. Це так би мовити "пам'ять серця". Засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислотворчими чинниками людського життя, що сприяють виробленню моральних принципів та ідеалів. Мистецтво допомагає досягнути гармонії між запитами й потребами людини з одного боку та її ідейно-моральним розвитком - з іншого.

У процесі історичного розвитку художньої творчості витворилися різні види та жанри мистецтва. Види мистецтва такі: живопис (малярство), скульптура (різьба), література, музика, архітектура, театр, кінематограф і т.д. Види мистецтва, які відтворюють дійсність у зримих художніх образах, називають образотворчим мистецтвом. До нього належать - живопис, скульптура, графіка. Існують також види мистецтва, які створюють художні вартості, що не мають аналогів у реальному житті, наприклад, музика чи архітектура.

Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, називається художнім стилем. (античний, візантійський, романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм та ін.).

Структура культури не вичерпується тільки її формами. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних її типів. Неспроможною виявилася марксистська типологія культури, у якій тип культури ставився у залежність від типу суспільно-економічної формації. Породженням рабовласницької формації були єгипетська, шумеро-вавилонська, індійська, китайська, перська, грецька, римська та інші культури. Нині культурологи вдаються до інших принципів типології культури. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, з особливості котрих випливають своєрідності тих історичних та географічних умов, в яких вони виникли та існували. Таким чином виокремлюють культуру Сходу та Заходу, стародавньої Греції, інків, Відродження тощо. За цим принципом також виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. Суспільство, життєвий устрій якого ґрунтується на давно вироблених засадах культури, що передаються від одного покоління до іншого, прийнято називати традиційним, або закритим. Звичаї, традиції, взаємини між людьми у такому суспільстві надзвичайно тривкі і закостенілі. Вищим законом такого суспільства є непорушність звичного способу життя, який становить найбільшу цінність.

До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся мусульманська культури.

Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. В основі японської культури лежать надійні національні традиції, але вона також відкрита для запозичення досягнень інших культур і робить це не соромлячись. Саме у ролі культурно-національного чинника треба шукати причини так званого японського економічного дива.

Керуючись гаслом: "Японський дух плюс західна техніка", японцям вдалося засвоїти технічні досягнення Заходу без шкоди для власної національної культури. Західну культуру вони вдало трансформували через призму традиційних національних вартостей. Нові знання насамперед сприймалися інтелектуальною верхівкою японського суспільства, яка певним чином їх обробляла та коректувала. Після цього вони вже подавалися у звичній культурній упаковці. Це не тільки полегшувало їх сприйняття рештою народу, але й виключало можливість різкої, "ломки" звичних стереотипів поведінки та мислення.

Українська культура належить до відкритого, але не стійкого типу.

4. Специфіка поняття «національна культура». Українська культура.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Характерною особливістю української культури є її відкритість. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії могла зберегти духовну самобутність.

Українська культура століттями розвивалась в контексті литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та «провінційна». На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. В межах сучасної культурології прийнято виділяти структурні елементи культури на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура та ін.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Питання для самостійного опрацювання.

1.     Концепція культури А. Тойнбі.

2.     Функції культури.

3.     Дати визначення поняттям: європоцентризм, антропологія, історизм.

Література для самостійної підготовки.

1.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Дещинський Л. Є., Денісов Я. Я., Скалецький М. П. та ін. – 4-е вид., доп. та перероб. – Львів: Баскет-Біт, 1993. – 304 с.

2.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін. – 3-тє вид., доп. та перероб. – К.: Знання, КОО, 2002. – 557 с. – (Вища освіта ХХІ століття).