Тема 3

Тема 3. Дохристиянські вірування українського народу.

1.                Особливості первісних релігійних вірувань слов’ян.

Первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. В первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм — оживлення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.

Магія — віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військову тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).

2.                Уявлення про богів.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації державної влади. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами.

Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що висту­пали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу.

Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутніх богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. е.).

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.

3. Обожнення сил природи.

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджола й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

4. Міфологія слов’ян.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, а також пов'язаний з ними персонаж жіночої статі, ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між собою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворожнечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під деревами, камінням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад праслов'янських богів вищого рівня дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані, з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо.

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім'я. їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження то­темних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та по­в'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вог­ню активно взаємодіють як люди, так і боги.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві гру­пи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною без­ліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та зби­ранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весіл­ля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять помер­лих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви).

Завдання для самостійного опрацювання.

1.     Розглянути теогонічний цикл слов’янської міфології (за Рибаковим Б. О.).

a.     Народження богів та богинь.

b.     Мокош.

c.      Лада.

d.     Чоловічі божества.

e.     Велес.

f.       Хорс.

g.     Симаргл.

2.     Дати визначення поняттям: язичництво, релігійний календар, анімізм, табу.

Література для самостійної підготовки.

1.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Дещинський Л. Є., Денісов Я. Я., Скалецький М. П. та ін. – 4-е вид., доп. та перероб. – Львів: Баскет-Біт, 1993. – 304 с.

2.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін. – 3-тє вид., доп. та перероб. – К.: Знання, КОО, 2002. – 557 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

3.     Рыбаков Б. А. Язычество древних славян / Б. А. Рыбаков. – М.: Наука.

Тема 2

Тема 2. Стародавня культура України.

1. Перші поселення часів кам’яного віку та енеоліту.

Близько 1 млн. років тому на терени сучасної України прийшли перші люди. Дослідниками виявлено багатошарове палеолітичне поселення у селищі Королево на Закарпатті. Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, гірському Криму.

Протягом сотень тисяч років основним заняттям древньої людини було полювання та збиральництво. Для цього виготовлялися різні знаряддя праці і полювання. Найпридатнішим матеріалом був камінь (кремінь, андезит, обсидіан (Закарпаття), кварцит (північ Донецького кряжа), тощо).

Приблизно 150 тис. років тому з'являється новий тип людей - неандертальці. Протягом невеликого часу вони освоюють практично всі терени України. Мисливський характер господарства вимагав кочівного способу життя, що насамперед було пов'язано з пересуванням тварин - об'єкту полювання. Неандерталець будує житло і розпалює там вогнище. Залишки штучної будівлі з фундаментом з кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер.

Приблизно 80 тис. років тому починається похолодання, на тлі якого відбувається історичний процес формування людини сучасного біологічного типу.

Суворі умови життя спонукали людей до розвитку будівництва. Більшість поселень рівнинної території України розташовувалися поблизу річок і займали значну площу - від 500 м~ (Радомишль) до 1200 м² (Мізино).

Широко розповсюдженим типом будівлі були житла з кісток і бивнів мамонта: Мізино (Чернігівщина, поблизу міста Новгород-Сіверський), Межиріччя (середня течія Дніпра), Добраничівська стоянка (притока Дніпра р.Супой), Пушкарі (басейн річки Десна) та ін.

На окрему увагу заслуговують мистецькі здобутки пізньопалеолітичної епохи. Яскравим прикладом художньої творчості людини цієї доби можна назвати наскальні зображення стоянки Кам'яна Могила у Запорізькій області. Зображення мамонта, інших представників фауни пізнього палеоліту на скелях, окремих каменях, стелях і стінах печер тісно пов'язані з первісною мисливською магією.

Образотворче мистецтво цього періоду позначене рисами умовності та абстрактності. Яскравим прикладом є схематизовані жіночі статуетки, виготовлені з бивня мамонта, знайдені на Мізинській стоянці.

Численні вироби з кістки, знайдені в Мізино, прикрашені так званим «меандровим» орнаментом – безперервним візерунком у вигляді стрічки або окремої лінії з рівномірними вигинами. Крім меандру трапляється орнамент у вигляді зигзагу, ялинкоподібний чи хвилястий.

Доба мезоліту - перехідна між палеолітом і неолітом, припала на загальне потепління клімату і покращання умов існування. Це насамперед позначилося на зростанні кількості населення, основним заняттям якого залишається полювання. Основним знаряддям полювання стає лук із стрілами. У мезоліті зафіксовані перші спроби приручення диких тварин. Найвідомішими центрами осілості цього періоду дослідники називають Дніпровське Надпоріжжя. Тут виявлені довготривалі поселення Огрінь, Осокорівка та ін.

Доба неоліту та енеоліту охоплює період від 5 до 2 тис. до н.е. У цей час відбувається перехід від полювання і збиральництва до скотарства і землеробства. У господарстві починають використовувати коней, з'являються вироби з металу (зокрема металева зброя та знаряддя праці). З'являється кераміка, людина опановує ткацтво.

Під час неоліту у середніх течіях Південного Бугу та Дністра формується буго-дністровська культура. Протягом 5-4 тис. до н.е. на території України утворюються сурсько-дніпровська, дніпро-допецька і гірсько-кримська культури. На північному сході утверджується культура ямково-гребінцевої кераміки.

Трипільська культура.

Назву свою ця культура отримала від поселення, відкритого біля с. Трипілля на Київщині. Існувала Трипільська культура у IV-III тис. до н. е. і поширювалася на території лісостепової і частково степової частини Правобережної України, Молдови і Східної Румунії.

На сьогодні виявлено близько тисячі трипільських поселень. Трипільські поселення були розташовані здебільшого неподалік від водних артерій. Основним будівельним матеріалом для виготовлення житла були дерево і глина.

Особливо ґрунтовно вивчені поселення біля селищ Майданецького та Тальянки. Розташовані у формі кола чи овалу, протоміста мали вулиці, квартали, площі і майдани. Житлова забудова налічувала 1500-2000 будинків (в один, а здебільшо - в два поверхи) із населенням до 15-20 тис. осіб. Усі трипільські поселення не мали захисних валів чи інших оборонних споруд.

Господарство трипільців постійно розвивалося. На початковому етапі домінувало осіле скотарство і мотичне землеробство, було поширене виробництво глиняного посуду, крем'яних знарядь, прядіння і ткацтво. Пізніше збільшується роль землеробства із застосуванням тяглової сили тварин, пожвавлюється обмін із різними сусідніми племенами, зокрема, дунайсько-балканського регіону. Провідними зерновими культурами були пшениця та ячмінь, вирощувалися також бобові.

Високого рівня досягла кераміка. Різного призначення і розміру (від декількох сантиметрів до одного метра заввишки), трипільська кераміка вражає тонким рельєфним орнаментальним декором з переважанням спіралей. Посуд ліпився руками, але обпалювався у керамічних горнах. У кольоровій гамі домінують червоні, чорні та білі кольори.

Із землеробським характером трипільської культури пов'язане виникнення антропоморфної керамічної пластики.

До наших днів збереглося понад 2 тис. статуеток трипільської пластики. Переважна більшість з них зображає жінок. Фігурки жінок могли представляти матір-родоначальницю й водночас ідоли - символи плодючості. В житлі вони стояли на підвищеннях, спеціальних культових місцях.

Археологи знаходять на місцях трипільських поселень також фігурки домашніх тварин (в основному биків), глиняні моделі жител, антропоморфні посудини, різні амулети, прикраси тощо.

До сьогодні дослідники не можуть прийти до одного висновку щодо причин занепаду трипільської культури. Швидше за усе вона булла витіснена або асимільована іншими племенами і народами, що прийшли на нашу землю зі сходу.

2. Скіфська культура (VI—II ст. до н. е.).

У VI ст. до н.е. в степах Північного Причорномор'я з'являються племена скіфів.

Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, свого письма скіфи не мали.

За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше – напівкочової) скотарської.

Третя чверть V – кінець IV ст. до н.е. – період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі – було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші – шестиколісними.

Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси – браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) – охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає «та, що зігріває»). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) – божества неба і землі, союз двох стихій – джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).

Арей – молодший з богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин – ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві «звіриний стиль». Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав і степову атмосферу життя кочівників.

До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба – виготовлена із сплава золота з сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила – нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра – золоте руно.

До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури – виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ ставили на могилах у Степовій Скіфії.

Знайдені в Неаполі Скіфському (столиця скіфської держави) теракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялися на місці за античними зразками. Відомі й примітивні зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні «хлібці» культів.

3. Сарматська культура.

У III ст. до н.е. на території сучасної України з'являються іраномовні кочові племена сарматів.

Спочатку культура сарматів була близька до скіфської, пізніше ця близькість зберігалася лише в західних сарматів.

Подібно до будь-якого кочового суспільства, сарматське також було насамперед воєнізованим. Дослідники називають сарматів народом-військом, де все чоловіче населення було воїнами.

На озброєнні сарматського воїна були мечі та кинджали, списи, лук і стріли. Певну роль відігравав захисний обладунок (панцирі, шоломи). Сарматська кіннота в ті часи вважалася однією з найкращих.

Для сарматського мистецтва тих часів характерний так званий звіриний бірюзово-золотий стиль. Так само, як у скіфів, стиль цей являє зображення реальних чи фантастичних звірів, найчастіше у боротьбі між собою. Але характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю.

Найкращими творами мистецтва сарматів є золоті вироби з Запорізького (поясні пряжки) та Ногайчинського (Крим, нагрудні прикраси) курганів.

4. Культура давніх слов’ян

Джерелами з вивчення слов'янської культури дохристиянських часів  можна назвати археологічні, лінгвістичні, антропологічні дані, відомості іноземних авторів-мандрівників.

Слов'янські культури на великій території від Карпат до Дунаю, Лісостеповій Україні, Прип'яті та Подесенні дуже близькі між собою. За місцем перших знахідок ці культури називаються празько-корчакськими і датуються VI-VII ст. н.е. Одна з найбільш досліджених пам'яток цього періоду – могильник біля села Корчак під Житомиром.

До слов'янських культур, що безпосередньо вплинули на формування самобутньої культури Київської Русі, вчені відносять зарубинецьку (III ст. до н.е.) черняхівську (ІІ-V ст. н.е.) і пшеворську (III-VІ ст. н.е.).

Археологічні матеріали на території найранішого розселення слов'ян, дають змогу зробити висновок, що розселялись вздовж малих і великих річок, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них звичним ландшафтом.

Типове слов'янське житло на цій території – напівземлянка, з дерев'яними стінами, що обмазували глиною.

Існували і наземні будівлі – півквадратної форми однокамерні приміщення.

Будівельний матеріал, з якого зводилися житлові та господарські будівлі, залежав значною мірою від місцевих природних ресурсів.

Крім поселень виникають міста, що були адміністративними і торговими центрами цілої великої округи.

Археологічні джерела дають можливість уявити головні заняття населення, зокрема це землеробство, яке давало не лише продукти харчування, але й створювало можливості для обміну і торгівлі. Ще племена зарубинецької культури вирощували просо, пшеницю, ячмінь. Знали слов'яни і овес, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу.

Слов'янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, ювелірне і т.п.

Найпоширенішою ремісничою продукцією був глиняний посуд. Найвищого піднесення керамічне виробництво досягло у племен черняхівської культури - гончарні печі відкрито на поселеннях Лука-Врубливецька, Бакота, Лепесівка та ін.

На керамічних вазах (IV ст.) черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки відображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожний з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Ці посудини призначалися для новорічних ворожінь та заклинань.

Слов'яни володіли і таємницями ювелірного ремесла.

Питання для самостійного опрацювання.

1.     Соціальний устрій давніх слов’ян дохристиянської доби.

2.     Геродот про скіфів.

3.     Дати визначення поняттям: анімалістичний художній стиль, політеїзм, археологія, пектораль.

Література для самостійної підготовки.

1.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Дещинський Л. Є., Денісов Я. Я., Скалецький М. П. та ін. – 4-е вид., доп. та перероб. – Львів: Баскет-Біт, 1993. – 304 с.

2.   Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін. – 3-тє вид., доп. та перероб. – К.: Знання, КОО, 2002. – 557 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

3.   Геродот История / Геродот ; пер. и прим. Г. А. Стратановского. – М. : Ладомир; АСТ, 1999. – С. 250-260

Тема 1

Тема 1. Введення до дисципліни.

1.Поняття культури. Основні визначення та головні концепції культури.

Сучасні культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномену і широким вживанням терміна «культура». Різні дисципліни (історія, філософія, етнографія, соціологія, філологія) по різному формують уявлення про культуру.

Слово «культура» походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Спочатку це стосувалось землеробської праці, згодом термін почав вживатися у широкому значені, наприклад Цицерон називає філософію «культурою душі». В римському контексті термін «культура» не позначав особливого предмета, стану або дії. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зміну чогось, зусиллям, пізніше він став позначати людяність, тобто те, що відрізняє римлянина від варвара.

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. Подібне розуміння культури розвивалось в епоху Просвітництва (ХVІІ- ХVІІІ ст.). У цей період панівною була філософська ідея про все загальність людського розуму та його законів, культура – це переваги, що несе в собі вдосконалення та застосування розуму. Для Просвітництва характерні такі особливості сприйняття культури: по-пер­ше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю куль­тури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу. У цих висновках містяться три важливі світоглядні ідеї: ідея одвічної єдності людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуван­ням та нагромадженням людського досвіду.

Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою чуттєвого існування, при якому мета його по­ведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гар­монійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чут­тєвого і розумового, насолоди й обов'язку. Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культу­ри не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала люди­ну від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного харак­теру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання куль­тури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилеж­ності фізичного й морального життя людства.

Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визна­чається не природою людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світо­вого цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислен­ня як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури.

У середині ХІХ на початку ХХ ст. поширюються дві протилежні концепції культури – еволюційна та циклічна.

Еволюційна теорія (Л. Морган, Е. Тейлор) стала наслідком етнографічних досліджень первісних народів. Ці дослідники - еволюціоністи висунули ідею неперервного розвитку культури. Вони прийшли до висновку, що всі народи на однакових стадіях розвитку мають дуже схожі потреби і для їхнього задоволення створюють подібні форми культурного життя. Виходячи з дослідження культури первісних народів, вони твердили, що розвиток культури має прямолінійний характер і йде від простого до складного через універсальні для всіх народів стадії.

Циклічні теорії обґрунтовують замкнутий характер розвитку культури. Таких поглядів дотримувалися російський вчений Микола Данилевський та німецький філософ Освальд Шпенглер.

М. Я. Данилевський (1822-1885) прагнув довести, що розвиток людства підлягає біологічним закономірностям. Він заперечував культурну єдність та історичну цілісність людства, гостро виступав проти теорії європоцентризму. Людство, на його думку, - це поняття, що позбавлене будь-якого реального змісту. Єдиною справжньою одиницею історії є ізольовані локальні культурно-історичні типи. Кожний культурно-історичний тип нагадує живий організм, що розвивається за власними, тільки йому притаманними, законами. Подібно до живих істот вони перебувають у стані неперервної боротьби з навколишнім середовищем та між собою. їхній розвиток порівнюється з багаторічними рослинами, які мають тривалий період росту, але цвітуть та плодоносять тільки один раз у своєму житті. За цей досить короткий час вони остаточно виснажують свої життєві сили і незабаром гинуть.

М. Данилевський називає 10 основних культурно-історичних типів: єгипетський,
китайський, халдейський, єврейський, індійський, іранський, грецький, римський,
аравійський, германо-романський (європейський).

У праці "Присмерк Європи" (1918 р.) О. Шпенглер (1880-1936 рр.) гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки про лінійну спрямованість
культурного прогресу, європоцентризму. Він доводить рівноцінність єгипетської, вавилонської, індійської, китайської, аполонівської (греко-римської), фаустівської (західноєвропейської) культур. Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутим, унікальним організмом. Тому не може бути єдиної лінії розвитку людства і спадкоємності культур.

Згідно зі Шпенглером, кожна культура з самого початку приречена на загибель. У час виникнення вона переживає свою весну, дозріває у літо своїх найбільших фізичних досягнень, проходить через осінь своїх інтелектуальних вершин, хилячись до занепаду в час своєї зими, і, нарешті, тане. Тривалість такого циклу, на думку О. Шпенглера, 1200-1500 рр.

Кожна культура рано чи пізно вичерпує закладені в ній можливості, поступово старіє і нарешті застигає, не маючи сил для подальшого розвитку. Цю завершальну стадію в розвитку культури Шпенглер називав цивілізацією. Отже, цивілізація, на його думку, - це своєрідна старість культури, період її застою та наступного поступового згасання. Головні ознаки цивілізації, за Шпенглером, такі: занепад та деградація мистецтва, втрата безпосередності у сприйнятті світу, падіння зацікавленості в духовних цінностях та моральний занепад, високий рівень розвитку техніки, скупчення людей у велетенських містах, перетворення народів з чітко виявленими етнічними ознаками у безлику сіру масу, позбавлену самобутньої індивідуальності.

Символічні теорії культури Макса Вебера та Ернста Кассірера.

М. Вебер (1864-1920) розглядав питання культури з позиції висунутої ним концепції символічної антропології. Центральна ідея у його філософії – необхідність комплексного підходу до вивчення соціальної історії як соціально-культурного універсуму. Суспільство необхідно розглядати в органічній єдності з культурою, яку він інтерпретує як систему символів та колективний досвід.

М. Вебер вважав, що людина не просто пасивно відтворює навколишній світ, а певним чином перетворює, реконструює його у своїй свідомості. Ця уявна модель, що є своєрідною картиною світу, визначає поведінку людини.

Культура, на думку Вебера, є тією системою символів, за допомогою яких буття людини набуває певного змісту та значення. Він виходив із того, що усвідомлення навколишнього світу здійснюється людиною у вигляді історично мінливої системи значень, які у сфері культури виступають у ролі системи вартостей. У кожної людини виникає внутрішня потреба визначити своє ставлення до цих вартостей, встановити їхню значимість для свого життя. Звертаючись до системи загальноприйнятих вартостей, людина звіряє з ними свою поведінку й відповідно до цього будує своє життя. Отже, буття людини наповнюється відповідним змістом і набуває певного суспільного значення.

Е. Кассірер вказує, що на відміну від тварин, людина живе не тільки у фізичному, чуттєво-даному, але й у символічному світі культури. Якщо тварина реагує на зовнішні стимули тільки безпосередньо, то будь-яка реакція людини проходить через свідомість, обдумується і перетворюється в ідеальну символічну форму. Тому людина живе не тільки у реально даному фізичному світі, але й у створеному протягом історії «символічному космосі», частинами якого є мова, мистецтво, міф, релігія, наука. Вони нагадують різнобарвні нитки, з яких сплітається складне мереживо лядської культури. Оскільки людина сприймає та оцінює світ у символічній формі, то саме у цьому полягає її справжня сутність. На думку Кассірера, людина є нічим іншим, як істотою символотворячою.

2. Культура та цивілізація.

Культура та цивілізація. Дуже близько до поняття культури стоїть поняття цивілізації. Термін «цивілізація» латинського походження і означає - громадський, державний, вихований. У вжиток він входить лише у XVIII ст. У праці «Дух законів або трактат про народонаселення» (1757) В. Мірабо. Просвітники XVIII ст. під цивілізацією розуміли таку стадію розвитку людства, яка характеризується насамперед винайденням писемності, що гарантувало надійний спосіб зберігання та передачі інформації, створенням складних форм релігії та закладанням основ держави. Цивілізованим вони називали таке суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У сучасній науковій літературі нема єдності у трактуванні поняття цивілізації, тому вкажемо тільки на основні точки зору.

1. Часто поняття цивілізація вживається як синонім до поняття культури, що не має іншого смислового навантаження. У цьому випадку ці поняття вживаються як рівнозначні: антична, шумерська, європейська, азійська чи східна цивілізація або ж культура.

2. Інколи термін «цивілізація» вживається для означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил рівнем техніки, побутовими умовами тощо. У цьому випадку цей термін протиставляється духовній культурі.

3. Поняття «цивілізація» також вживається для характеристики етапу суспільного розвитку, що настає після первіснообщинного ладу і змінює період варварства та дикості. При цьому зазначають такі ознаки цивілізації: створення класів і держави, приватна власність, розподіл праці, урбанізація, виникнення письма та науки.

4. Поняття «цивілізація» також може вказувати на певну єдність та цілісність різних культур, підкреслюючи їх загальнолюдський характер. Мається на увазі сучасна цивілізація.

З наведених характеристик видно, що поняття «культура» і «цивілізація» близькі за значенням, але не тотожні. Наприклад, відмінність полягає у тому, що цінності культури мають чітко виражену позитивну спрямованість, то цивілізація охоплює все створене людиною, у тому числі і явища, що можуть мати шкідливі і негативні наслідки.

До витворів сучасної цивілізації, наприклад, належить атомна бомба, але нікому не спаде на думку зачисляти її до явищ культури. Екологічна криза, психологічні стреси, що є наслідком динамізму суспільних процесів, та інші негативні соціальні наслідки науково-технічного прогресу - це теж характерні риси сучасної цивілізації. Тому поняття культури вказує на якість та рівень духовно-морального потенціалу суспільства. Поняття цивілізації, головним чином, характеризує стан та умови соціального буття людини

3. Структура культури.

Як випливає з попереднього, культура є наслідком людської діяльності. А діяльність людей здійснюється у двох основних формах - матеріальній та духовній. Матеріальна діяльність - це процес створення, розподілу і споживання матеріальних благ. Духовна діяльність - це процес творення і споживання духовних цінностей у галузі науки, мистецтва, моралі, права тощо.

Відповідно до форм діяльності людини культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності та її результати, а також взаємини між людьми, що складаються в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Найкраще матеріальну культуру характеризують знаряддя праці та інші технічні засоби і споруди, предмети повсякденного вжитку та асортимент побутових послуг, житло, одяг, транспорт, зв'язок та ін.

До духовної культури належить сфера свідомості, засоби і способи духовної діяльності та її результати. Духовні цінності охоплюють надзвичайно широке коло явищ, серед яких: ідеї, знання, ідеали, норми моралі і права, релігійні вірування, твори мистецтва та ін.

Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало. Твори мистецтва для свого створення потребують певних матеріальних витрат та існують у певній матеріальній формі у вигляді картин, книжок, нотних символів, скульптурних зображень. Водночас у будь-яких матеріальних цінностях реалізуються ідеї, знання, естетичні смаки їх творців. Наприклад, культові споруди та інші архітектурні цінності є продуктом матеріальної та інтелектуальної праці і можуть розглядатися як матеріальні і духовні вартості. Крім того, матеріальні цінності містять елементи духовної культури через їхнє художнє оформлення, наприклад, житло, одяг, речі повсякденного вжитку.

В наш час простежується стійка тенденція до зближення і взаємопроникнення
матеріальної та духовної культур.

Особливою формою духовної культури є художня культура, тобто процес створення, використання та зберігання творів мистецтва.

Художня культура нерозривно зв'язана з мистецтвом. Мистецтво - це специфічний спосіб пізнання, відображення та моделювання дійсності у формі чуттєвих художніх образів. Мистецтво має той самий предмет відображення, що й наука - навколишній світ. Але при цьому вони користуються різними методами його дослідження та відтворення. Якщо наука скрупульозно вивчає навколишній світ з метою виявлення об'єктивних законів його розвитку та встановлення наукової картини світу, то мистецтво не прагне до адекватного і точного відтворення дійсності у формі наукових законів та абстрактних понять. Для художнього відображення є характерним емоційність, умовність, образність, метафоричність, гіперболізація та суб'єктивність, зумовлена почуттями, переживаннями та світоглядом митця. Особливістю мистецтва, як форми передачі соціального досвіду є те, що воно використовує феномен емоційної пам'яті людини, яка набагато сильніша від раціональної. Емоційна пам'ять не потребує ніякого заучування і надзвичайно тривка. Це так би мовити "пам'ять серця". Засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислотворчими чинниками людського життя, що сприяють виробленню моральних принципів та ідеалів. Мистецтво допомагає досягнути гармонії між запитами й потребами людини з одного боку та її ідейно-моральним розвитком - з іншого.

У процесі історичного розвитку художньої творчості витворилися різні види та жанри мистецтва. Види мистецтва такі: живопис (малярство), скульптура (різьба), література, музика, архітектура, театр, кінематограф і т.д. Види мистецтва, які відтворюють дійсність у зримих художніх образах, називають образотворчим мистецтвом. До нього належать - живопис, скульптура, графіка. Існують також види мистецтва, які створюють художні вартості, що не мають аналогів у реальному житті, наприклад, музика чи архітектура.

Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, називається художнім стилем. (античний, візантійський, романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм та ін.).

Структура культури не вичерпується тільки її формами. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних її типів. Неспроможною виявилася марксистська типологія культури, у якій тип культури ставився у залежність від типу суспільно-економічної формації. Породженням рабовласницької формації були єгипетська, шумеро-вавилонська, індійська, китайська, перська, грецька, римська та інші культури. Нині культурологи вдаються до інших принципів типології культури. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, з особливості котрих випливають своєрідності тих історичних та географічних умов, в яких вони виникли та існували. Таким чином виокремлюють культуру Сходу та Заходу, стародавньої Греції, інків, Відродження тощо. За цим принципом також виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. Суспільство, життєвий устрій якого ґрунтується на давно вироблених засадах культури, що передаються від одного покоління до іншого, прийнято називати традиційним, або закритим. Звичаї, традиції, взаємини між людьми у такому суспільстві надзвичайно тривкі і закостенілі. Вищим законом такого суспільства є непорушність звичного способу життя, який становить найбільшу цінність.

До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся мусульманська культури.

Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. В основі японської культури лежать надійні національні традиції, але вона також відкрита для запозичення досягнень інших культур і робить це не соромлячись. Саме у ролі культурно-національного чинника треба шукати причини так званого японського економічного дива.

Керуючись гаслом: "Японський дух плюс західна техніка", японцям вдалося засвоїти технічні досягнення Заходу без шкоди для власної національної культури. Західну культуру вони вдало трансформували через призму традиційних національних вартостей. Нові знання насамперед сприймалися інтелектуальною верхівкою японського суспільства, яка певним чином їх обробляла та коректувала. Після цього вони вже подавалися у звичній культурній упаковці. Це не тільки полегшувало їх сприйняття рештою народу, але й виключало можливість різкої, "ломки" звичних стереотипів поведінки та мислення.

Українська культура належить до відкритого, але не стійкого типу.

4. Специфіка поняття «національна культура». Українська культура.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Характерною особливістю української культури є її відкритість. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії могла зберегти духовну самобутність.

Українська культура століттями розвивалась в контексті литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та «провінційна». На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. В межах сучасної культурології прийнято виділяти структурні елементи культури на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура та ін.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Питання для самостійного опрацювання.

1.     Концепція культури А. Тойнбі.

2.     Функції культури.

3.     Дати визначення поняттям: європоцентризм, антропологія, історизм.

Література для самостійної підготовки.

1.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Дещинський Л. Є., Денісов Я. Я., Скалецький М. П. та ін. – 4-е вид., доп. та перероб. – Львів: Баскет-Біт, 1993. – 304 с.

2.     Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін. – 3-тє вид., доп. та перероб. – К.: Знання, КОО, 2002. – 557 с. – (Вища освіта ХХІ століття).